Відвідування вистави «Одруження» за однойменною п’єсою М.В. Гоголя для студентів стало яскравим і незабутнім моментом біографії та феєричними спогадами про цьогорічну осінь.

Шлях до житомирського театру проліг через Житомирський музей космонавтики імені С.П.Корольова. Наснажившись чарівною космічною енергією та зірковим натхненням, збагатившись новими знання при космос, студенти першого курсу відділення «Соціальна педагогіка» попрямували до храму Мельпомени.

Житомирський музично-драматичний театр імені Івана Кочерги зустрів бердичівську групу поціновувачів театрального мистецтва яскравими вогнями, затишним залом та вражаючим дійством на сцені.

Після традиційного третього дзвінка зі сцени залунав церковний хор, який обрамив усю виставу, ввівши вічну тему божественної любові, сповідування християнської моралі, духовних цінностей. Власне, тема Храму, що зводиться впродовж усієї вистави і постає насамкінець, – це втілення вічного і нетлінного духовного начала у людині, яке не має зникати ні за яких обставин.

Режисер спектаклю Петро Авраменко по-своєму інтерпретував своєрідний гоголівський сміх, подавши його у вишуканій формі вистави-жарту. Режисер зумів переосмислити п’єсу, ввівши сучасну лексику, оригінальні невибагливі декорації (звичайні металеві каркаси та риштовання), прості і водночас красномовні костюми, зображення жінки-нареченої у вигляді головної обідньої страви.

Режисерові та акторам вдалося полонити глядачів тонким гумором, досконалою грою, виразними мімікою, жестами, поглядами, повним втіленням у роль та загальний контекст постановки.

Особливо емоційно втілив образ Подкольосіна В. Рагутський. Символ самотнього нереалізованого у особистому житті чоловіка, який боїться жінок і навіть неспроможний вимовити  слово одруження, насамкінець вистави розкриває у собі джерело любові, впевненості у собі, безмежного кохання і щирого побажання щастя усім довкола.

Безперечним фурором стала другорядна роль Никанора Івановича Анучкина, блискуче втілена на сцені молодим талановитим актором.

Високий фальцет, тонка фігура, маленький зріст помножений на безглуздий основний критерій вибору дружини – знання французької мови, –викликали в глядачів і сміх, і співчуття.

За кожним вдалим жартом, кожною виразною емоцією, непідробною щирістю та досконалою акторською грою стоїть постать режисера, для якого театр – це храм любові до людини, світла і краси. Тому-то і молитва, яка звучить на початку вистави, і Храм, який постає у фіналі вистави, – це не лише складові наскрізної метафори, яка надає старовинному сюжету сучасного звучання, а безкомпромісно заявлена позиція митця.

Кицак Л.В.,
викладач української мови та літератури